історія недокiнченого життя
Обмен учебными материалами


історія недокiнченого життя



Дума про невмирущого

історія недокiнченого життя

Не плач, мати, не журися!

Не дуже 'го порубано,

Не дуже 'го пострiляно:

Головонька на четверо,

А ножечки на гишечки.

Біле тiло, як мак, мiло.

Да їдь понад лугом-Базалугом,

Та понад Днiпром-Славутою!

То як ушкала гудуть

Ей, то ти сторонися,

А як лебедi ячать

Ей, то ти озовися,

А як козаки ідуть Днiпром-Славутою

Ой, то ти об'явися!

(з українських народних дум)

Худорлявий високий хлопець, у сірому сукняному костюмi переправився через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно. Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.

Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село, батько, мати, друзi — попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.

Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi, але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах завжди спiвали солов'ї. Своїм тьохканням вони нiби змагалися з шумом пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав i квiтiв, капiтан любив стояти на своєму мiстку, слухати солов'їний спiв i думати про свою молодiсть.

Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч.

…Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв:

— Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi Днiпра, а ми ховаємося?

— Що ж ти з тими чортами зробиш? — спитав хтось з пастухiв. — Аби хоч стрелити було чим…

— Стрелити! — перекривав його Петько. — А ти так спробуй!

I вiн спробував.

Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд «буржуйки», виставив свою «гармату» в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв з довжезними пугами i навчав їх ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного, i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах «гармату», почувши «кулемет» i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено вигукували:



— От би ще й пароплав затопити!

— Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!

— Ге, попливти! А хто рульовим?

— Хто? Та Петько ж!

— Змiг би, Петьку?

— Може, й змiг, чого там?

— А капiтаном?

— Може, й капiтаном…

Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрiє про капiтанство. У Петра сталася так, як мрiялось.

Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.

Та от не встигли одспiвати цiї весни солов'ї, як почалася нова вiйна. Капiтан вiв свiй пароплав до Києва i не знав, чи повернеться назад, чи нi. I отой юнак, мабуть, теж їде до Києва i теж, напевне, не знає, чи вдасться йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.

Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть, збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.

— Ти не Коваленкiв? — несподiвано для самого себе спитав капiтан.

— Коваленкiв, — зупинився здивований юнак.

— Василя Коваленка?

— Нi, Дмитра.

— А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.

— Я бiля Днiпра вирiс.

— Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.

— Багато.

— А тепер їдеш?

- Їду.

- Їхати добре дiло.

Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати iнакше.

Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому фартушку.

— Куди?

— А туди, — махнув у бiк салону юнак.

— Як же вас звати зволите? — знущаючись, вела далi дiвчина.

— Андрiй, — цiлком серйозно вiдповiв юнак. — Андрiй Коваленко.

— У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, — закопилила вона губу. — Квиток у тебе є?

- Є квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер є. Чула таке слово?

— Подумаєш, лiтер… Та в мене он у третiй каютi генерал їде, а вiн менi лiтер!..

— Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, — вiдступив Андрiй. — Я ще живого генерала зроду не бачив. Боюсь.

— Пхi, — сказала дiвчина. — А я — так нiскiлечки.

— Та менi й їхати недовго, до Кременчука, — немов виправдовуючись, промовив Коваленко. — Я й на палубi побуду.

— Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, — повiдомила дiвчина, якiй, мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.

— А що означає слово Келеберда, ти знаєш? — запитав її Андрiй.

— Звiдки менi знати, я сама з Канева.

— А «Канiв» що означає?

— Присiкався, наче сам знає.

— Ого, — засмiявся Андрiй. — Я все знаю. Я вченим збирався стати.

— Чого ж не став?

— Як чого? Ти ще й питаєш. Вiйна.

— Пхi, вiйна — подумаєш, злякалась, — зневажливо кинула дiвчина й поправила свiй фартушок.

— Та ти, виявляється, мало що розумiєш, а я час гаю на розмови з тобою, — засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешеної дiвчини, навiть не озирнувшись на неї.

— Подумаєш, вчений, — кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.

Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води, i все живе на них. I ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько? Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька, сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося їхати не попрощавшись, не побачившись востаннє з батьком. А їхав же вiн на вiйну.

Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари, турки, шведи, поляки, нiмцi — всi чомусь лiзуть на Вкраїну. Колись же мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на їхнiй територiї. Пострiляють там трошки — та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що Андрiй не встигне й до фронту доїхати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому й не прибiг прощатися?

Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика, засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" — "Е, моя дитино, сказала мати, — їдеш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться".

Їдеш у далеку дорогу… Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер, i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому добратися назад.

Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському мiстку сказали: «Келеберда».

А вiд Келеберди до Андрiєвого села було всього тридцять кiлометрiв. Не так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армiї добровiльно, вiйськовим тобi нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не встиг попрощатись.

Андрiй не вернувся.

Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на поїзд i мчав далi, на захiд до Києва.

На станцiї Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирськi поїзди тут вже не ходили, бо всi лiнiї були забитi вiйськовими ешелонами. Андрiй довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантiв "пiдвести до Києва", але нiхто не хотiв його й слухати.

— Документи є? — питали коменданти.

— Та є.

— Покажи.

Андрiй показував великий пакет з сургучною печаттю. Всi його документи працiвник райвiйськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет i наказав здати в училищi, куди Андрiй їхав.

— Може там у тебе бомба, в тому пакетi, — смiялися коменданти й вiдмахувалися вiд високого худорлявого хлопця в сiрому костюмi.

Нарештi Андрiєвi пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк, повний веселих молодих бiйцiв, що сидiли у вагонах, позвiшувавши ноги, i спiвали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капiтан, в нових рипучих ременях, одразу ж побiг до чергового по станцiї й став вимагати, щоб його ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капiтана й ждав, поки той викричиться.

— Товаришу капiтан, — сказав вiн, ковтаючи слину.

— Що таке? — рiзко повернувся капiтан.

— Менi треба завтра бути в Києвi, в артилерiйському училищi. Я вже й так запiзнився на цiлий тиждень.

— Коротше, — спинив його капiтан. — документи є?

— Та ось.

Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом перевернув його i одiрвав кiнчик.

— Що ви робите? — закричав Андрiй. — Це же секретне!

— А ти хочеш, щоб я возив в своєму ешелонi якiсь секрети й не знав про них нiчого, — насмiшкувато глянув на нього капiтан.

Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув їх, сховав знову в конверт, оддав його Андрiєвi й поляскав хлопця по плечу.

— Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я тебе десь притулю.

Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi, конi", й звелiв:

— Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Києва цiлим i неушкодженим. Ясно?

Радiсть Андрiєва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на останнi капiтановi слова.

На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнiї, схрестивши над лискучими рейками свої залiзнi руки, i марно було намагатися взнати причину цiєї заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв, вигукуючи:

— Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!

А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:

— "Юнкерси"!

Слово «юнкерс», бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн їх ненавидiв, ще й не убачивши. Ш коли на станцiї, попереду ешелону, стали рватися бомби, Андрiєвi захотiлося бодай краєчком ока глянути на тих проклятих металевих птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на неї чорну, гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться на станцiї, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись у густiй пшеницi, яка починалася бiля самої колiї й нiде не кiнчалася, побiгли вперед.

— По вагонах! — знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було вже пiзно.

"Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд своїми уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд поїзда. Вмить жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все в ньому волало про порятунок вiд неминучої смертi, i вiн теж кинуся туди, за тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.

— Стiй! Куди? — пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. I чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. — Не смiй бiгти. Там смерть.

— Пустiть мене! — закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого пiджачка i ще не втрачаючи надiї на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.

— Куди, дурню? — знову сказав йому той самий солдат. — Падай!

Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорної землi, вдарили в усi боки гострi язики кривавого полум'я.

То рвалися першi бомби, кинутi «юнкерсами». А тодi забубонiли кулемети. I люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд поїзда, i тут, зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних гiмнастьорках виникають червонi плями.

Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.

Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я i кровi, червоних, як полум'я найбiльших у свiтi пожеж.

Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх з'єдналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тiєї хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з мiцних солдатських рук, з рук товариша?

Нi!

Ш ще, й ще бомбили їхнiй ешелон. I в Дарницi, де пiсок i сосни, i на мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з води.

Вночi Андрiй ступив на київський перон. Од вокзалу вела кудись пряма, широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шукає училище, порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В мiстi був стан облоги.

Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i, нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки.

Вiн спав бiля ставка, в якому росла не казкова вiкторiя-регiя, ця неодмiнна прикраса всiх ботанiчних садiв свiту, а найзвичайнiсiнька українська ряска, дрiбненька лагiдна ряска, хистке плетиво яких легко руйнують найменшi брижi на водi. Отак i Андрiєве життя, маленьке життя нiкому не вiдомого хлопця з надднiпрянського села, було розворушене вiйськовою колотнечею, i висока хвиля стихiї закинула його аж сюди, в київський ботанiчний сад. Пiд Коваленком була газета з першими вiйськовими зведеннями, над ним нависло загрозливе вiйськове небо, готове щомитi прорватися жахливим свистом бомб. Вiйна обгортала його з усiх бокiв, як вода утопленика.

Тодi вiн саме косив сiно в плавнях. М'яко деренчала сiнокосарка, вистеляючи вибалки малюсiнькими, схожими на долоньки з розчепiреними пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дрiт, пирiєвi. Гнiдi кобили Баронеса й Мазурка дружно похитували головами в такт своїй широкiй розмiренiй ходi, а їхнi лошата жирували спереду, плутаючись у своїх матерiв пiд ногами i вмiло уникаючи довгого Андрiєвого батога.

В обiд вiн мав точити коси з своїм напарником дядьком Архипом Нескоромним. Вони завжди точили косу разом, бо Андрiй ще не вмiв сам цього робити, а дядько Архип працював на сiнокосилцi вже десять рокiв. Але в той день Нескоромний затримався десь у кузнi, куди вiн поїхав зварювати косогiн. Андрiй лишився сам на всiй плавнi. Вiн стриножив коней, пустив їх пастися, а сам, випивши пляшку молока, що її вранцi поклала йому в торбину мати, побiг до Днiпра купатися. Пити холодне солодке молоко i купатися в Днiпрi — це Андрiй любив над усе.

Бiля рiчки вiн роздягнувся, сховав одяг у кущах шелюги i стрибнув у воду, м'яку, теплу, ласкаву. Вiн поплив на середину рiчки, викидаючи вперед руки, за кожним змахом вистрибуючи з води мало не до пояса. Згодом вiн лежав горiлиць i дивився на сонце. Сонце було велике, воно вкривало не лише все Андрiєве лице, але й усю рiку, i бiлi коси на її берегах, i червонi шелюги. Яке марнотратство! Андрiєвi хотiлося, щоб небесне свiтило хоч на мить належало тiльки йому одному, щоб воно ковзнуло теплою хвилею по його устах. Вiн цiлував ся з сонцем. Це була його давня, ще з дитинства, улюблена гра.

Шум пароплавних колiс примусив Андрiя припинити свою забавку. Вiн повернувся на живiт i побачив сталево-сiрого буксира, який тяг за собою чотири баржi. Буксир iшов згори, за течiєю, iз якоюсь особливою поспiшнiстю ляпав по водi широкими плицями своїх колiс. Пароплав швидко наближався, рiзнокольоровi — сизi, червонi й жовтi — баржi гналися за ним, витягнувшись у довгу на пiвдугу, схожу на райдугу, яку хтось перекинув i поклав на воду. До задньої баржi, як це завжди робиться, був прив'язаний човен. Не роздумуючи, Андрiй поплив наперерiз каравановi, маючи на метi покататися на отому човнi, що летiв за баржею, мов трiсочка. Вiн добре вхекався, поки вхекався, поки вхопився нарештi за нагрiтий сонцем дубовий борт човна, i мало не пiрнув з переляку пiд воду, коли його раптом ударили по пальцях чимсь твердим. З човна показалася сонна вусата, мов у моржа, голова, клiпнула на здивованого юнака закислими очицями й сердито сказала:

— Краще ба на фронт iшов, нiж отут дурачишсяБайстрюк!

Андрiй випустив тонкий борт з пальцiв. Вiд несподiванки i образи вiн не знайшов, що зразу вiдповiсти, а коли зiбрався з думками, було вже пiзно. Буксир розсипав своє вiяло барж далеко вiд нього.

Андрiй поплив до берега, одягнувся i, пересмикуючи плечима вiд свiжостi, побiг до сiнокосилки. Там вiн застав дядька Архипа i свого батька.

Те, що батько прийшов у плавнi, Андрiя не здивувало. Батько був зараз «безробiтним». Старий Коваленко вважався кращим скиртоправом в колгоспi. Коли починали звозити снопи на токи до молотарок, вiн викладав з них скирти, розкiшнi й величнi, мов iндiйськi храми. Пiд час молотьби вiн топтав солому. Топтав сам, нiкому бiльше не довiряючи цiєї справи, i хоч згодом вiд утоми й виснаження не мiг навiть злiзти на землю без допомоги, ожереди з-пiд його рук виходили такi пишнi й прекраснi, як отi паски, що iз печуть матерi своїм дiтям весною. Цiле лiто батько був радiсний, жвавий, збуджений i вiд нього линув якийсь особливий запах. Так пахне всерединi пшеничної соломини, коли надкусити її бiля колiнця.

Пiд час сiнокосу батько клав стоги. Стоги, вивершенi Василем Коваленком, стояли в плавнях гiнкi й рiвнi, як тополi. Коли восени їх починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав.

Зараз же вiн нудьгував. Жнива ще не починалися. Сiно ще не висохло, щоб його складати в стiжки. Вiн не мав до чого прикласти свої руки, якi нiколи не були без дiла, i через те не мiг спокiйно всидiти на мiсцi. Учора ввечерi на нiч пiшов у сусiднє село до брата в гостi, а сьогоднi, бач, повернувся додому i прибiг у плавнi, мабуть, ворушити сiно.

— Здрастуйте, тату, — привiтався ще здалеку Андрiй. — Сухе вже сiно?

Вiн ждав, що батько засмiється, жартома вилає його i тодi стане казати, щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сiно вже горить. Але батько чомусь мовчав. Мовчав i дядько Архип.

"Що з ними? — подумав Андрiй, пiдходячи.

— Сiдай, Андрушо, — тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи дивуватися.

— Таке дiло, Андрушо, — знову заговорив батько якимсь чужим голосом, нещастя в нас.

— Яке нещастя? — холонучи, спитав Андрiй. — Щось з мамою?

— Гiрше, — коротко видихнув батько.

— Що ж можу бути гiршого? — не зрозумiв Андрiй, який вважав, що найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв'язанi лише з мамою або татом.

— Вiйна, — сказав батько, — вiйна почалася.

— Вiйна? Яка вiйна? З ким? — вигукнув Андрiй.

— Гитлер на нас напав, — промовив батько. Вiн сказав «Гитлер», i Андрiй подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагадує щось гидке, бридке й потворне.

— Прийшов я оце, щоб тобi сказати. У нас вже в селi готуються до мобiлiзацiї. I я, мабуть, пiду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не вiзьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобi он ще й сiмнадцяти немає. Та й в унiверситет же заяву подав.

— Документiв я ще не подав, — зауважив Андрiй, думаючи над чимось своїм.

— Ну, та ще подаси, — заспокоїв його батько. — Я оце прийшов, щоб ти на нiч хоч додому навiдався. Мати там турбується. Голова сiльради Вустим Нечта вже окопи збирається рити. Ну, там все ото таке…

Через день Андрiй сiв на велосипед i поїхав до вiйськкомату в район. Там вiн застав величезну чергу добровольцiв, старих i молодих, попервах навiть злякався, що йому не вдасться потрапити на комiсiю. Але зустрiвся земляк — старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у вiйськкоматi, i допомiг Андрiєвi здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довiдку про народження, атестат про закiнчення десятирiчки, треба було ще написати автобiографiю. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, пiдсунув ручку й чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрiй спробував писати й злякався: у цього не було нiякої бiографiї. Яка вже тут докладнiсть! Ну, народився. Рiс. Учився в семирiчцi. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирiчцi. Пiд час канiкул працював у колгоспi. Збирав колоски, їздив на гребцi, був причiплювачем бiля трактора, викидав солому з «Комунара», косив сiно. Але хiба ж напишеш у такому важливому, як бiографiя, документi про те, що косив якесь там сiно!

Вiн вирiшив, що коли й не вiзьмуть його до армiї, то саме через цiлковиту вiдсутнiсть бiографiї.

На медичнiй комiсiї його похвалили за здоров'я. Лiкар, вислухавши пульс, сказав йому:

— Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п'ятдесят два удари на хвилину. Богатирський пульс. Довго житимеш!

— Постараюсь, — вiдповiв Андрiй.

На мандатнiй комiсiї у райвiйськкоматi до хлопця довго прискiпувались за його вiк. Шiстнадцятирiчних в армiю не брали. Андрiя врятували його атестат, у якому були всi вiдмiннi оцiнки, високий зрiст i захопленi вiдгуки лiкарiв. Його вирiшили послати в Київ, у артилерiйське училище.

I от вiн прийшов на вiйну, як ходив у колгосп на роботу.

Київського училища Андрiй не застав у мiстi: воно виїхало на фронт, обороняти українську столицю. Хлопця влаштували на якусь вiйськову машину, яка йшла до Харкова, i дали йому направлення в Харкiвське артилерiйське училище. Старший лейтенант, який робив це, хотiв, мабуть, уберегти Андрiя вiд фронту i тому посилав так далеко в тил.

Однак через три днi Андрiй знову пiдстрибував у кузовi вантажної машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харкiвське училище було там, Суми промайнули перед Андрiєм, мов сон лiтньої ночi. Курсанти Харкiвського пiд командуванням генерала Чеснова виїхали на фронт.

I ще довго наздоганяв своє училище високий хлопець у сiрому сукняному костюмi, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер вiн уже знав, що неодмiнно потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустрiч, як степовий вихор.

_____

Танки стрiляли рiзко, поквапливо, нервово. Вони навiть не стрiляли, а бубонiли: "Бу! Бу! Бу!". I пiсля кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд. Снаряди летiли один за одним, одскакували од сухої землi й розлiталися у всi боки червоними бризками, нiби перестиглi кавуни. I треба було видiти пiд цим страшним чахканням, пiд цими червоними бризками, сидiти, притиснувшись до рiдної землi, як припадав колись на печi до теплої черенi, й ждати, ждати, ждати. Хай отой широкий, рухливий танк пiдiйде зовсiм близько, хай вiн пiрне своїм вразливим черевом у високу пшеницю, i тодi з цiєї пшеницi несподiвано вилетять маленькi колючi снарядики сорокап'ятимiлiметрової гармати i пролижуть танк, як голка тканину.

Фiлософiя бою коротка, вона повнiстю вкладається в чотири слова: або — ти, або — тебе. I тому хлопцi, зцiпивши зуби, тамуючи в собi страх, терпляче сидiли у високих пшеницях, обiймаючи свої маленькi зеленi гармати, i били по фашистських танках тiльки тодi, коли знали напевне, що бронебiйни1й снаряд не пропаде марно.

Проти Харкiвського училища дiяв танковий корпус нiмецького генерала Фiтiнгофа. Фашистськi танки пройшли Бiлорусiю, вони форсували Днiпро й Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кiнчалася Україна й починалася Курщина, починалася Росiя. Танкiсти генерала Фiтiнгофа квапилися в Росiю. Вони увiрвалися в понадсеймiнськi села, лякаючи босоногих дiтей, розганяючи бiлих гусей, якi спокiйно плавали в тихих водах Сейму. Вони не надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, якi метушилися в кiлькох кiлометрах од них, тягаючи за собою маленькi, тонко ствольнi гарматки. Але коли танкiсти спробували продовжувати свiй переможний марш, гарматки зустрiли їх таким вогнем, що довелося вiдступити.

В Ромни примчав командуючий танковою групою генерал Гудерiан. Вiн вважав, що такої сили взагалi не iснує i не може iснувати. Це був той самий Гудерiан, який хвалився, що мешканцi Вiдня повiдривали, як сувенiри, гудзики од його шинелi, коли вiн з своїми танками захопив Австрiю. Вiн не знав того, що австрiйцi, коли б їхня сила, витрясли б з нього душу i рвали б не гудзики, а кишки з його живота. Але Гейнц Гудерiан був надто самовпевнений, щоб робити такi припущення. Через рiк пiсля Австрiї його танки, уквiтчанi прапорцями й зеленню, гримiли по вулицях тихого чеського курорту Карловi Вари. У чехiв на очах стояли сльози, i Гудерiан думав, що то сльози захвату й розчулення. Бо прапорцi й зеленi гiллячки на танках — це ж так мило й безпосередньо! Тодi була Францiя. Гудерiан милувався готичними соборами Руана й Ам'єна, гуляв по Єлiсейських Полях в Парижi, а згодом стояв на франко-швейцарському кордонi й, наставивши скельця бiнокля на якесь тихе швейцарське мiстечко, мрiяв про той час, коли в горах цiєї мирної країни буде битися залiзна луна вiд його гримотливих танкiв.

В Польщi Гудерiан зупинявся в замку Фiнкельштейн, у тiй самiй кiмнатi, де колись Наполеон переспав з графинею Валевською i подряпав пiдлогу своєю iмператорською острогою.

Перед тим, як iти на Росiю, танковий генерал вивчав походи шведського короля Карла ХII. Вiн був честолюбивий, цей Гейнц Гудерiан. Вважав себе непереможним, i тому його здивуванню не було меж, коли довiдався, що бiля маленького Сейму його танки щось зупинило.

Два днi ковтав Гудерiан українську пилюку, поки добрався до щойно обладнаної штаб-квартири в Ромнах, i за цi днi курсанти Харкiвського артучилища пiдбили ще два десятки танкiв генерала Фiтiнгофа. Гудерiан наказав кинути на Харкiвське училище юнкерiв Берлiнського танкового училища. Хай хоч вони доведуть, чого вартi справжнi нiмецькi воїни!

Юнкери почали наступ уранцi. Вони твердо дотримувалися основного положення танкового бою, розробленого самим Гудерiаном. Рух i вогонь, вогонь i рух — ось мчали на позицiях харкiвських курсантiв з шаленою швидкiстю i били з гармат i кулеметiв таке, що все навкруги почорнiло.

Але щойно танки докочувалися до якоїсь завчасно визначеної лiнiї, вони спалахували, мов свiчки. За громом бою пострiлiв "сорокап'яток" не було чути. В'юнкi танкетки десь поховалися, i гармати не переїздили з мiсця на мiсце, — вони повривалися в землю, сховалися в густих перестиглих хлiбах, в невеличких гайках, за маленькими копичками сiна, що вже пообростали молодою отавою, i били, били, били.

Андрiй Коваленко був заряджаючим бiля однiєї з гармат. Вiн брав з розкритого металевого лотка довгий снарядний патрон i хвацько засилав його в чорний отвiр казенної частини. Закраїни гiльзи зривали з виступiв затвородержателi, стальний клин наглухо закривав отвiр, пострiл — i вже новий жовтий лискучий патрон летiв з рук заряджаючого курсанта Коваленка в округлу тiснину гармати.

Їхня "сорокап'ятка" стояла на луцi бiля притоки Сейму Виру. Вир — зовсiм маленька рiчка порiвнюючи з Сеймом, але навiть таку рiчечку не можна було оддавати вороговi.

Перед боєм командир їхнього дивiзiону, невисокий майор з розумним, нервовим обличчям, обходячи вогневi позицiї, казав:

— Проти танкiсти не вiдступають! Позаду — МоскваТак влаштовано фронт: вiдступаєш — позаду Москва! Ясно? Пропускаєш танк — пропускаєш його на Москву! Ясно?

Тому коли три нiмецькi танки, круто завернувши влiво, пiшли в обхiд флангу, командир гармати вирiшив кинутись їм наперерiз. Не пропустити! Курсанти взялися хто за станини, хто за щит, хто за ствол i покотили зелену гармату по зеленiй луцi. Андрiй вхопив чотири лотки з снарядами й поклав їх на станини. В чотирьох лотках було двадцять снарядiв. Їх мало вистачити на отих три танки, якi вже рвали своїми гусеницями м'яку землю сiнокосу.

Гармата стала. Вона вчепилася в луг своїми круглими гумовими колiщатами й довгими тонкими ногами-станинами й зробила перший пострiл по танках. Стояла нiчим не прикрита, незахищена i одважно викликала на себе удар отих трьох сталевих потвор.

Маленька рiчка Вир, але жалко оддавати її вороговi, не можна оддавати! Так уже влаштовано фронт, що вiдступати не можна, бо позаду — Москва!

Танки помiтили гармату й вистрiлили по нiй майже водночас. Снаряди лиснули десь позаду, i на них нiхто не звернув нiякої уваги. Андрiй заклав черговий патрон i тiльки нахилився над лотком, як раптом замiсть звичного пострiлу рiдної "сорокап'ятки" бiля нього гаркнуло щось таке велике й страшне, що вiн од несподiванки упав на землю. Тодi йому здалося, нiби якась незрима сила пiдiймає його ноги високо в повiтря, залишаючи водночас голову мiцно притиснутою до землi. Ноги висiли в повiтрi довго-довго, а коли впали i вдарилися об тверду станину, то Андрiй навiть не вiдчув болю. "Чого ж я лежу?" — зненацька вдарила його думка, i хлопець мерщiй скочив i випростався на весь зрiст, забувши, що треба ховатися за щитом гармати од танкових кулеметiв.

Танки йшли на "сорокап'ятку", лишаючи пiсля себе чорнi слiди на зеленiй отавi. Бiля гармати все було потрощено. Снаряд, посланий одним з танкiв, розiрвався бiля наводчика, i тепер той лежав, одкинутий далеко вбiк, непорушний, блiдий, пiдiбгавши ноги, як мала дитина. Командир гармати ще стогнав, але його стогiн щомитi ставав тихiшим. Всi iншi теж були вбитi. Андрiй єдиний з усiєї обслуги лишився живим. Його навiть не поранило. Це було чудо, але над цим не було часу роздумувати. Танки йшли на гармату, вони хотiли сьогоднi бути вже по той бiк рiчки. Вони йшли на Москву! Так влаштовано фронт.

Андрiй стрибнув до прицiлу, на мiсце наводчика. Переднiй танк був уже зовсiм близько, вiн заповнив увесь овид. Андрiй не знав навiть, як краще вибрати точку для пострiлу. Тодi вiн крутнув кiлька разiв маховичок горизонтальної наводки, скеровуючи ствол гармати в присадисту башту танка, й смикнув за рукоятку спуску. Рукоятка нагадувала держак звичайної виделки. I дiя, викликана рухом Андрiя, теж нагадала мовби дiю сталевої виделки, яка пронизує картоплину. Одразу ж пiсля пострiлу башта танка якось нiби пiдскочила, знову впала на своє мiсце, але снаряд уже прослизнув усередину i, мабуть, зробив там свою справу, бо танк, просунувшись ще трохи вперед, закляк на мiсцi.

Андрiй заклав другий снаряд i вистрiлив по другому танку. Пострiл виявився невдалим. Танк став обходити гармату збоку, тодi як третiй, що до цього часу тримався найдалi, пiшов напролом. Андрiй зарядив гармату знову i, прицiлившись пiд низ того танка, який хотiв обiйти його, смикнув за рукоятку. Танк загорiвся.

Андрiй ухопив четвертий снаряд. Тепер вiн мусив зупинити отой останнiй танк, на якому, мабуть, сидитьсь командир, раз вiн досi обачливо тримався позаду. Пострiл — i танк котиться на гармату. Ще пострiл — танк не зупиняється. Вiн стрiляє з гармати й з обох кулеметiв, вiн поспiшає знищити оту маленьку гарматку, бiля якої, втрачаючи останнi сили, метушиться самотня людина.

Снаряди в лотку закiнчилися. Треба було розкривати другий. За iнших обставин це зробив би ящичний, але тепер ящичний лежав мертвий, i Андрiєвi довелося самому, обламуючи нiгтик, поспiшаючи, зривати з металевої скоби неподатливу защiпку. Вiн ухопив снаряд i, майже не дивлячись, кинув його в патронник. Вистрiлити Андрiй не встиг. Чорна стiна повстала мiж ним i танком i не зникла, не розвiялася, як завжди розвiювався дим пiсля вибуху снаряда, а стояла й стояла, заслоняючи Андрiєвi весь бiлий свiт. Вiн тернув рукавом по очах i лише тодi вiдчув у них жахливий бiль. Очi не бачили, вiн ослiп. Навпомацки Андрiй вiдшукав рукоятку й смикнув за неї. Тодi, не прислухаючись до того, що дiється навколо, так само навпомацки знайшов лоток iз снарядами, зарядив гармату й знову вистрiлив. Стрiляв, аж поки закiнчилися всi снаряди в лотку. Тодi став шукати ще один лоток, але не знайшов його i заблудився. Нiяк не мiг натрапити на свою гармату. Йому стало страшно. Вiн прислухався довкола дзвенiла тиша. Десь далеко збоку, де стояли їхнi гармати, ще зрiдка пострiлювали танки, а тут було тихо й порожньо, як на краю свiту.

Вiн спробував iти й упав. Тодi вiн поповз на звуки пострiлiв, але скоро знесилився, та йому й набридло повзти в той час, коли не загрожувала нiяка небезпека. В очах рiзало й пекло, надто в лiвому оцi, чорний морок не розвiювався, а став ще густiшим, але Андрiєвi чомусь здавалося, що це тимчасово, що це зараз мине, i вiн знову буде битися, стрiляти, вкидати в розiгрiту гарматну пащеку довгi латуннi патрони.

Андрiй пiдвiвся й спробував iти. Вiн довго никав по луцi, шукаючи в невидимi ями, натикаючись на бугрики й купиння. Бiй затих уже зовсiм. Чи одступили танки, чи, може, вони прорвалися, Андрiй не знав. Може, вiн тепер iшов по землi, захопленiй фашистами?

— Чи є тут хто-небудь? — спитав юнак i, не дiждавшись вiдповiдi, гукнув: — Гей-гей-гей!

Десь здалеку прилетiв вiдгук. Через горби й видолинки, через трави й покоси до нього йшла людина.

— Чого кричиш? — спитала вона, наблизившись. — Зрадiв, що здоровий?

— Та нi, навпаки, — вiдмовив Андрiй.

— Що ж з тобою, братухо?

— Хiба не бачиш: ослiп.

— Ослiп? Ох лихо! Ну, давай руку!

Андрiй вiдчув руку, мiцну, шершаву, чоловiчу руку, руку солдата.

— Держись за мене, ходiмо вперед. Дуже болять очi?

— Та болять.

— До санбату витримаєш?

— Витримаю.

— Ото й добре. Гляди, отут виїмка.

Як мати його малим купала, йому в очi завжди заходило мило. Андрiй кричав од болю, а мати вмiшала:

— Не плач, од мила очi зiркiшими будуть…

А тепер вiн лежав на госпiтальнiй койцi, слiпий i безпорадний, як цуценя.

З фронту його привезли в Саратов лiтаком. Якби не лiтак, то з очима, як сказав Андрiєвi професор, йому довелося б попрощатися назавжди. Особливо з лiвим оком, в рогiвцi якого сидiв крихiтний металевий соколочок. Праве око особливих пошкоджень не мало, його тiльки засипало землею.

Професор сам вийняв з ока осколок за допомогою електромагнiта, i сам, мов рiдний батько, стежив, як Андрiєвi накладали пов'язку на очi i як потiм його влаштовували в лiжковi.

Андрiй запам'ятав руки професора — вони були великi, м'якi i вносили якесь дивне заспокоєння в змучену душу.

Через день його повели на перев'язку.

— Дивись, не потрапляй там до рук практиканток, — попередив Андрiя хтось з товаришiв по палатi.

Але вiн був слiпий, i лiкарi могли робити з ним, що хотiли. Щойно увiйшовши до перев'язочної, Андрiй почув, що там не лише професор i його помiчники, а й ще якiсь люди, здається, жiнки або ж дiвчата, якi про щось перешiптувалися мiж собою i тихенько хихикали. Коваленко подумав, що це смiються з нього, i помацав свiй халат — чи застебнутий як слiд.

— Ну, як ми себе почуваємо? — запитав професор Андрiя.

Лiве око болить, рiже. А праве заспокоїлося.

— Зараз ми на них подивимося, на вашi очi, — сказав професор. — Карцева, знiмiть пов'язку.

Чиїсь тонкi холоднi пальцi забiгали довкола Андрiєвої голови, розмотуючи бинт, обережно доторкуючись до Коваленкових скронь. Андрiй чув стримуване, схвильоване дихання дiвчини, чув, як замовкли всi її подруги, спостерiгаючи, що буде робити їхня товаришка.

Пов'язка м'якими хвилями сповзла з Андрiєвої голови й лягла на стiл.

— Не розплющуйте очей, хай призвичаюються. Карцева, що ви будете робити далi? — запитав професор.

— Я не знаю дiагнозу, — пролунав бiля Андрiя красивий молодий голос.

— Подивiться iсторiю хвороби.

— Поранення, — пiдказав Андрiй.

— Поранення, — це причина вашої хвороби, молодий чоловiче, — пояснив професор, — Ми ж, лiкарi, маємо справу з наслiдками цiєї причини. Наслiдки i є хворобою. Отже, Карцева, ми вас слухаємо.

— Праве око забруднене, можливо, травмоване, але без помiтних пошкоджень, — знову пролунав бiля Андрiя той самий дiвчачий голос. — В рогiвцi лiвого ока маємо металевий осколок.

— Мали осколок. Тепер його там немає, - перебив професор.

— Так, осколка немає, - квапливо згодилась дiвчина. — Отже, тепер треба забезпечити заживання ранки.

— Що ви будете робити зараз? — допитувався професор.

— Треба промити очi.

— Промивайте.

Знову тi самi холоднi тонкi пальцi забiгали бiля Андрiєвих очей, обережно пiдiймаючи повiки, прикладаючи м'якi вологi тампони. Роздивитися дiвчину Коваленко не мiг, бачив лише її руки, бiлi й нiжнi, та й то якусь мить, бо довго дивитися вiн ще не мiг: заважав бiль.

— Тепер треба трохи припекти ранку ляпiсом, — сказала студентка, витерши Андрiєве обличчя.

- А тодi? — поцiкавився професор.

— Тодi пов'язка з сульфiдiн-вазелiном.

— Робiть.

Практикантка мазнула чимсь по рогiвцi лiвого ока, i Андрiй навiть засичав од болю.

— Що ви робите, чорти його бери! — крикнув професор. — Ви ж випечете йому око!

Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали її товаришi, мовчав i Андрiй. Тодi вiдчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще одна i ще.

— Що з вами? — пiдвiв вiн голову, намагаючись розплющити праве око i глянути на студентку. — Ви плачете? Не треба.

Але ним уже заволодiв професор. Вiн швидко приклав мазь i став забинтовувати Коваленковi очi, так i не давши йому змоги роздивитися студентку.

— Навiщо ви на неї так, товаришу професор? — сказав Андрiй, — Вона ж ще недосвiдчена… Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак… не зумiв…

— Лiкувати людей i стрiляти з гармат — рiзнi речi, — сердито буркнув професор.

— Ви, мабуть, погано уявляєте собi, що означає стрiляти з гармат, зухвало кинув Коваленко.

— Припинiть розмови, хворий! — гримнув на нього професор. — Ви забули, де перебуваєте!

— А ви забуваєте, кого ви лiкуєте! — схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. — Сидять тут, у тилу, понiмаєш…

I вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх слiз, i подруги втiшали її, як могли.

— Сестра, — пролунав голос професора. — Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого!

За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтальної бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинської мови, перший том «Естетики» Гегеля, "Гаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Iсторiю вiйськового мистецтва" Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класичної лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерiї, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було.

Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороняє йому читати.

— Хай сам прийде й заборонить, — зухвало вiдповiв Андрiй.

— Якби ж ви в нього один.

— Ну, то й хай доглядає iнших, а про мене не турбується.

— Я скажу професоровi, що ви не слухаєтесь.

— Будь ласка.

Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрiєвi, звернувся до сестрин:

— Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив?

— Я говорила, — спробувала виправдатися сестра.

— А я сказав, що без книжок не можу, — перебив її Андрiй.

— Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, зiтхнув професор.

— Злякали! — засмiявся Андрiй. — Та я лише про фронт i думаю.

— А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армiї? Примружився професор. — Це вже називається знаєте як?

— Як же? — пiдвiвся на лiкоть Андрiй.

— Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.

— Знаєте що, товаришу професор, — роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. — ви мене не лякайте отими латинськими словами. I фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? I взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?

Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.

— Гаразд, — почувся в тишi голос професора. — Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю.

Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.

Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi.

— Навiщо ти все це читаєш? — питали Андрiя товаришi по палатi.

— Як то навiщо? — дивувався вiн. — Треба ж усе знати.

— Ти що, вченим думаєш стати?

— А може й ученим, то що?

Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!". Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: "На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу". Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних «масонiв».

Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя «необструганим», але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. I ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.

А вiн взяв i обдурив.

Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли «шпали» — одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.

Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: «Так» або «Нi», пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.

Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.

— Ви добре бачите лiвим оком? — запитала Андрiя жiнка.

Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:

— Майже нормально.

— Тодi, може, спробуємо таблицю? — звернулася жiнка до колег.

— А чого ж, — сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.

Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:

— Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?

— Ша.

— Це?

— Ка.

— А оце?

— Ен.

— Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.

Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, — все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення.

Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. I тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, «другий»:

— Ка! Ем! И! Ша!

— Я гадаю, доволi, — сказав сивий лiкар.

— Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.

Професор теж був задоволений.

— Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, — звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.

— Якщо заважатиме, то приїду, — намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.

— Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.

Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, — однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.

Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.

— Дозвольте йти? — спитав курсант Коваленко.

— Iдiть.

- Єсть, iти!

Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.

— Чому мене не виписують? — запитав вiн.

- Є наказ округа затримати.

— Чому?

— Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:

— Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.

— Орден? Менi? — здивувався Андрiй.

— Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.

— Але ж за що? — прошепотiв Андрiй. — Я нiчого не зробив — i раптом орден…

— Цього вже я не можу вам сказати, — розвiв руками професор. — Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.

Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.

Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.

Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.

Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.

— Поздоровляю вас од усього серця, — сказала вона,

Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.

— Де я вас бачив? — несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.

Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.

Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден… що ж iще?

Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. I вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.

То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.

Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала покинути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним котиковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужка нiжної шиї.

Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку — i дiвчина обернулася.

— Даруйте, — сказав Коваленко. — Але менi здається, що я вас десь бачив.

— Нiде, — вiдповiла вона й засмiялася. — Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.

— Ну, як же це так? — знiяковiв Андрiй.

— Дуже просто. Я вас лiкувала.

— Ви Карцева?

— А ви Андрiй Коваленко?

— Ну, це всi знають.

— Мене теж усi знають.

— А чому ж я не знав?

— Так сталося. Можливо, це й краще.

— Ну, гаразд. Ви — Карцева. А як вас звати?

— Так i звiть — Карцева.

— А коли я не хочу?

— Не хочете — як хочете.

Вони перекидалися словами I поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,

— Так ми й розлучаємося, не познайомившись, — з жалем сказав Андрiй.

— Ми ще побачимось, — пообiцяла йому дiвчина.

— Завтра я виписуюсь з госпiталю.

— Правда?

— На жаль, правда.

— Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.

— Це правда?

— На жаль, правда, — засмiялася вона.

— Чому ж на жаль?

— Там побачимо! — махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,

Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:

— Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.

— Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.

— Ну, не гнiвайтеся, — попросила Карцева, — їда I справдi якийсь… особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви…

Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть

цю вiн хотiв приховати.

— Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт, — сказав вiн. — Я вiйськова людина й мушу їхати за призначенням.

— Куди саме? — поцiкавилася Карцева.

— Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.

— Дозвольте менi вас провести до вокзалу?

— Менi що? Проводьте!

— Не треба сердитися, — сказала вона. — Якщо ви будете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть.

— А як? — жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.

— Катя. Вам подобається?

— Дуже.

— Так я й повiрила! — засмiялася вона.

— Чесне слово.

— А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?

— Ганна.

— Хто ж вона — ця Ганна?

— Моя мати.

— О, та ви серйозна людина?

— Дуже.

— Я боюся серйозних людей.

— А хiба я страшний?

— Нi. Навпаки.

— Тобто я зовсiм не страшний?

— Теж нi.

— А яснiше?

— Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як познайомилася.

— Ви ж сказали, що знаєте мене давно.

— Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.

— Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.

— I тiльки?

— Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев'язочної.

— То не я.

— А хiба я кажу, що то ви?

— Ми говоримо дурницi, — сказала Катя.- I це тодi, коли ось зараз вам можуть сказати, що через три хвилини вiдходить ваш поїзд.

Вони обоє злякалися цього припущення i обоє водночас замовкли. Так мовчки дiйшли й до вокзалу.

На вокзалi їх вразили людське сум'яття, колотнеча, гамiр, штовханина. Всi зрушили з мiсця й їхали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани. Жiнки, дiти, старезнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i нервовi, соннi й сповненi енергiї,- все це гомонiло, галасувало, кричало, сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це хотiло потрапити на поїзд i їхати, їхати кудись свiт за очi, щоб утекти од вiйни. Андрiй мав приєднатися до цього людського юрмища i теж їхати за тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без нiякої черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на своїх клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише ця бабуся?

— Мене вiдсилають у тил, — сказав вiн Катi, — але з яким би я задоволенням поїхав на фронт!

Катя мовчала, її приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носiї й рестораннi офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i бiльше нiколи не побачить його i не дiзнається, куди вiн зник, куди поїхав. Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрiєву руку й не випускала її увесь той час, поки вони розшукували вiйськового коменданта.

Комендант сказав Андрiєвi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант трохи пiдожде.

Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.

— Теж менi, — бурмотiв вiн, — надiв червоний картуз i думає, що вiн велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..

Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, i готова була щомитi розплакатися.

— Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами, — сказала вона, i губи в неї задрижали.

— А що ж менi тут робити? — майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши уваги на стан дiвчини. — Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?

— Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi…

— В готелi? Я? — ткнув себе пальцем у груди Андрiй. — Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi!

— Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" — сказала Катя i одвернулася.

— Ну, не сердьтесь, — схаменувся Андрiй.

— Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим…

— Даруйте менi, я погарячкував трохи.

— Добре менi трохи!

— Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?

— Перш за все треба десь влаштуватися, — рiшуче заявила Катя. — Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.

— Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.

— В агiтпунктi не сплять.

— Тут є ресторан.

— А що в ресторанi?

— Ну… звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.

— Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.

— Хiба ж я заперечую! — розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.

Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: «Доля». I водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.

В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.

Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,

— Знаєте що, — рiшуче сказала вона. — Ходiмте до

мене додому!

— До вас? — здивувався Андрiй.

— А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.

— Це ж якось незручно, — завагався Коваленко.

— Але ж вам нiкуди подiтися!

- Є вокзал.

— А на вокзалi агiтпункт…

— Ну хоча б, — кволо боронився Андрiй.

— Так от, нiяких агiтпунктiв! Iдiть за мною — i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища — тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.

— Коли так, то я здаюсь, — жартома пiдняв руки догори Андрiй, — Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?

— Ви просто наївний, — засмiялася Катя. — Якi тепер магазини?

— Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.

Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.

Андрiй попросив десять бляшанок.

— Що ви робите? — шепнула йому Катя. — Навiщо стiльки?

— А я їх нiколи ще не пробував, — сказав Андрiй. — Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.

— А коли не сподобаються?

— Солдату має все подобатися.

Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.

Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.

— Це батькова кiмната, — сказала вона. — Я все лишила так, як було при ньому.

— А хiба з батьком?.. — почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:

— Од нього вже два мiсяцi немає листiв.

— Два мiсяцi ще не страшно, — спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:

— Не треба про це.


Последнее изменение этой страницы: 2018-09-12;


weddingpedia.ru 2018 год. Все права принадлежат их авторам! Главная